Коли зовні цілком благополучна, по-джентльменськи підтягнута й навіть вишукана людина, розпочинаючи розмову з кореспондентом, нагадує про досить «незручне» для публікації своє ім'я, мовляв, чи не забув, бува, його співрозмовник про це, то виникає почуття якоїсь власної провини. Адже очевидно, що коли уродженець Тамбовської області (батьки якого свого часу, втікаючи од розкуркулювання, опинилися в Північному Казахстані) з цілком благополучним прізвищем — Отрубянников, який виріс і вивчився в Москві, розпочав роботу по закінченні ДЦОЛІФКу в Ашхабаді, а з 1961-го живе і працює в Києві, пам'ятає, що зветься не Родіоном, а Рувимом, і що це може бути для когось «незручністю», то в цьому винні усі ми. А тому хочу, попри свою повну «невинність» у такій його пам'яті, вибачитися перед ним за всіх своїх співвітчизників... А ім'я — наслідок надмірного захоплення батька релігією, звідки і біблійні імена в усіх дітей цього росіянина.

МОЖЕ, звідси у Рувима Яковича зовні повна, так би мовити, «застібнутість» і якась відстороненість. І ще в розмові з цією людиною мимохіть добираєш слова винятково чемні, виважуєш кожну думку. Та за всім тим друзі покладаються на Рувима, як на кам'яну гору. Його учні — виходять у люди. З ним цікаво спілкуватися. А щодо знань у обраних назавжди «бар'єрах» — Отрубянников спеціалізується саме з бар'єрного бігу — то вони, без перебільшення, енциклопедичні, чим він, до речі, зовсім не хизується. Завжди згадує добрими словами чи не з десяток людей, які, на його думку, доклали рук у його особистому становленні.

Власне, спитаєте ви, а що цей Отрубянников такого зробив, коли про нього стільки розмов? Нібито у тренерах олімпійських чемпіонів не значиться... Відповім. Він значиться серед фахівців, які без зайвого галасу готують спортсменів міжнародного рівня, серед яких тільки й можуть народжуватися майбутні олімпійці. А щодо рекордсменів і чемпіонів... На олімпійському рівні в нього був четвертий призер XXII Ігор у Москві-80.

Можливо, забракло трохи удачі тоді тренерові й Миколі Васильєву, а можливо, як це сформулював сам Отрубянников, «тренерська доля не повністю здійснилася тому, що здійснилася сім'я, яка днями відзначала своє 30-річчя»...

Додам від себе, тренерська доля поки не здійснилася, та й те ще залежно од того, з якого саме кута зору на долю цю поглянути.

Отже, початок

РІК 1961-й. Молоде подружжя отаборилося в Києві. Місце роботи чоловіка — викладач кафедри фізвиховання медінституту. Але ж були тоді в Києві люди, які пам'ятали, що до Туркменії Отрубянников нівроку бігав бар'єри, був навіть чемпіоном Москви серед юнаків і... Йому запропонували не кидати активних виступів. Опікувати новоприбулого став Євген Микитович Вуланчик — людина легендарна і на той час неперевершений фахівець та знавець бар'єрного бігу. Рувим Якович і по сьогодні з пошаною і вдячністю пригадує роки праці з Євгеном Микитовичем, цінуючи школу, яку в нього пройшов.

Буває так, що якийсь із легкоатлетичних видів у певному регіоні набуває виняткового розвитку. Якраз у ті часи, коли Отрубянников поновив власні виступи, в республіці взагалі, а Києві зокрема збиралася дуже сильна компанія бігунів і на 110, і на 400 метрів з бар'єрами. На їхньому тлі яскраво проявитися було дуже важко. А тут далися взнаки травми, наближалося 30-річчя.

Кожен з нас сам приймає рішення про напрямок життєвого шляху. Отрубянников вирішив більше часу на виступи не гаяти і, оскільки уподобав саме тренерську долю, розпочав працювати в школі тренерів при КДІФКу. Прийшов на нове місце, а потрапив до добре знайомого гурту. Бо на кафедру до Зосими Петровича Синицького його привів Юрій Іванович Карп'юк, з яким він досі дружить домами.

Із спогадів...

— МЕНІ працювалося цікаво, бо тоді не було бригадного методу. З групою я впорувався сам-один. Вести доводилося різні види легкої атлетики, а це хороша школа. Коли ж склалася суто бар'єрна група, пройшло вже п'ять років. І група була звичайна, посередня за даними. Перший же помітний учень, що в мене з'явився, був Вячеслав Найденко. На той час я вже перейшов зі школи тренерів до інституту, став старшим викладачем і працював у бригаді Анатолія Акимовича Коваленка. Найденка побачив випадково у 1971-му, до того ж не без участі Василя Михайловича Кухна. Він тоді керував збірною шкільною і в Луганську на зимових змаганнях школярів запропонував опитати бажаючих займатися бар'єрами. Найденко пробіг тоді 110 м десь у межах 16.00. Нічим він уваги моєї не прикував, але з набором тоді було сутужно і його бажання стати бар'єристом переважило. В. Кухно допоміг влаштувати хлопця до республіканської школи-інтернату і, як виявилося, на добре. Бо у 1972-му Вячеслав уже виграв Спартакіаду школярів, а в наступному 1973-му і чемпіонат Європи серед юніорів. Це був мій учень на сто, так би мовити, відсотків.

Додам до спогадів Отрубянникова, що Найденко і дорослим виступав вдало, а 1977 і 78 року двічі був володарем рекорду України в ручному та електронному вимірюваннях (13,7 та 13,98 відповідно).

Ще одна цікава деталь. Фахівець інституту завжди залежить од якості набору. І без певної довіри до себе з боку тренерів, що опікують молодь, обійтися не може. Але, крім суто фахових треба мати ще відповідно людські риси характеру, щоб тобі захотіли передати учня. В Отрубянникова такі риси є. Принаймні, знайомство його з братами Васильєвими, спочатку старшим Миколою, а потім молодшим Олександром відбулися через В. М. Кухна. Не тільки знайомство, а й передача, так би мовити, з рук до рук, щоправда, за різних обставин...

Не перелічуватимемо всі успіхи Миколи Васильєва, бо 6 серпня ми розповідали про цього чоловіка, нині також тренера. Але кілька подробиць щодо роботи Отрубянникова з ним підкреслити вважаю обов'язковим.

Епопея Васильєвих

МИКОЛА прийшов до групи Рувима Яковича з умовою, що буде спеціалізуватися виключно на 110-метровій бар'єрній дистанції, в тренера були на це причини. Він уже добре знав, що біг на 400 м з бар'єрами — найскладніший з технічних видів легкої атлетики. Що з кожним новим 400-метровиком треба все пережити спочатку, вишукувати нестандартні шляхи. Але рішення — рішенням, а людина людиною.

Микола вже був на підступах до майстра спорту, до яких його довів В. М. Кухно. Природно, він не хотів іти на бар'єрний спринт без майстрівського значка. Відтак довелося зайнятися довгою бар'єрною дистанцією, по виконанні норматива майстра одразу ж виявилося, що Васильєв-старший потрапив до списків збірників СРСР. Відступати Отрубянникову було вже нікуди. Звідси у фахівця й олімпієць. Звідси й четверті місця Миколи на XXII Олімпіаді та на Універсіаді-79.

А ось іще ситуація, яка мальовничо окреслює деякі риси характеру Отрубянникова.

На жаль, я неодноразово ставала свідком розриву стосунків, здавалося б, непорушних, між учнем і тренером. І завжди те потрясіння, яке переживає при цьому наставник, виливалося в бажання «закопати» неслухняного учня будь-що. А коли «закопування» не відбувалося, принаймні спаплюжити, облити брудом. Втратив учня і Отрубянников. Васильєв-молодший, людина талановита, але з характером складним і вдачею непередбачуваною, прийшов до Рувима Яковича «самопливом». Добре, що його попередній тренер (той же В. М. Кухно) і Отрубянников при цьому «горшків не побили». З 1981-го Рувим Якович (через рік після приходу до групи Олександра) таки зайнявся ним упритул. І, пам'ятаючи, що не завжди повністю віддавався старшому братові, вже не став жалкувати ні часу, ні сил. Зірка Олександра Васильєва на спортивному небосхилі була на порядок яскравіша за зірку Миколи.

Прогресував Олександр блискавично. Почалися перемоги, закордонні поїздки хлопця. Зокрема у 1982-му до Італії. Та ось після Італії він раптом став невиїздним. Але тренування продовжувалися, як і виїзди на збори. Отрубянников повністю зосередився на учневі. І коли першого квітня 83 року почув од нього про від'їзд до Білорусії, то спочатку прийняв це за першоквітневий жарт... А потім... Потім, розуміючи, що талановитого, винятково обдарованого учня в нього просто «вкрали», спершися ще й на можливість саме там скасувати справу про «невиїзд» за кордон, втратив усякий смак до роботи. Але й тоді, по гарячих слідах, не піддався на тиск деяких функціонерів, щоб вимагати покарання для спортсмена. Натомість написав листа до тодішнього Держкомспорту СРСР, що вважає ненормальним вживати якісь дисциплінарні заходи до спортсмена, перше ніж вони будуть застосовані до тренера-переманювача...

Це, ще раз підкреслюю, по гарячих слідах. А сьогодні, зовсім не приховуючи жалю за перерване співробітництво, говорить: «Все ж таки втішає, що там він таки проявився як спортсмен за великим рахунком. І тренер там був найдосвідченіший, і, що головне, суто організаційні можливості того тренера зі своїми порівняти не можу».

Отак фахівець, у кого, крім «утікача», був ще ряд сильних бар'єристів (на першостях України вони неодмінно опинялися на п'єдесталі) в кого вже починав робити перші кроки донеччанин С. Красовський (згодом — рекордсмен України), залишився сам на сам із своїми переживаннями. Дивитися навколо не хотілося, тож... подався до Сірії. Це був січень 1984-го. Здібного Красовського з рук до рук передав співпрацівникові по кафедрі — Володимиру Липову, якому ми й зобов'язані тим, що Красовський як спортсмен відбувся і, мабуть, ще не раз про себе нагадає.

Всупереч власним рішенням

ДОГОВІР був разрахований на два роки. Рекорд Сірії з бігу на 110 м з бар'єрами дорівнював 15,28. Але ж куди подінешся од власної натури? Він і там помітив здібного юніора (який прийшов до нього з результатом 15.60). За рік роботи підготував з нього шостого призера Середземноморських ігор у тому ж бар'єрному спринті — 14.17.

Дозволю собі висновок: перебуваючи за кордоном, Отрубянников у кваліфікації не втратив. А повернувшись додому, дякувати Богу, отримав люб'язне запрошення на рідну вже кафедру легкої атлетики КДІФКу од завідуючого цією кафедрою - Івана Федоровича Леоненка. Твердо для себе поклавши працювати чесно і спокійно, але не мати жодного учня з довгої бар'єрної дистанції. Досить і спринтерської.

Але... Куди подінешся од дарунків долі, навіть якщо вони суперечать прийнятому рішенню? В інституті з'явився студент із Тунісу Абдель Хаяті. Уявіть собі — рекордсмен своєї країни на 400-метровій бар'єрній дистанції. Плюс виняткове бажання тунісця тренуватися, плюс виняткова його зібраність і обов'язковість... Коротше, ви вже все зрозуміли? Так, Абдель Хаяті швидко прогресує. Свої 51,6 на 400 м з/б він у 1990-му вже «поміняв» на 49,83 і став чемпіоном країн Магрібу.

А бар'єрний спринт? Він також не спорожнів. Два молоді й здібні спринтери Дмитро Колесниченко та Ігор Пентусевич, мабуть, вже потрапляли вам на око під час змагань і юніорських, і дорослих. Природно, що студент з неба не падає. Отже, Дмитро приїхав з Рівного від тренера Світлани Павлівни Кадибської, яка довела свого підопічного до звання переможця всесоюзної юнацької першості. Ігор — з Харкова, з відомої групи Ю. Огородника...

Щоправда, останній рік його учням добряче не пощастило з тренером. Рувим Якович наразився на важку травму під час спільної розминки з підопічними. Вже двічі лягав з цього приводу під ніж хірурга. Отже, звичну для себе увагу підопічним приділити не міг. Але життя його на цьому не закінчується. І, проглядаючи пройдений шлях на порозі 55-річчя, Отрубянников вважає: не все ще зробив він для бар'єрного бігу. Тримає в планах юніорський чемпіонат світу-92, де, на його тверде переконання, мають виступати і Колесниченко, і Пентусевич. І при цьому він мрійливо говорить: «От якби їм обом хоч половину цілеспрямованості, яка притаманна Абделю Хаяті...».